Сценарії

Робота кафедри
Шевченківські дні

ДИВНИЙ СОН

До Шевченківських днів

Україна…Вік це ймення

                                              Буде піснею звучати.

Україна – це натхнення,

 Це полів стобарвні шати.

Це мелодій щедрі звуки,

   Це Славути теплий подих,

 Це – земля від роду мила,

       Це – нетлінний стяг свободи.

                                              У краю боїв козацтва,

                                              Ясні зорі, тихі води –

       Наших душ святе багатство.

  Україна…Вже це ймення

    В дзвонах віку віддається.

                                              Україно, рідна нене,

   Добре хай тобі живеться!

   Всім до серця твоя врода,

                                               І пісні твої, і танці.

 Тож виспівуй солов’їно,

                                               Калиново-яблунева,

                                               Кароока Україно –

     Мати й донька Кобзарева!

За столом сидить дівчина. Вона вчила уроки і…задрімала.

ВЕДУЧИЙ: І сниться їй, що в клас до них прийшла ненька –

Україна, щоб подивитися на своїх дітей.

Співаючи й кружляючи, виходить Україна.

              УКРАЇНА: Україна, я сама, як та квіточка,

                                   І пливуть мої літа, як та річечка…

                                   А я не скорилася, Україною я народилася.

                                   Дитиночко моя, доброго дня тобі! Я так замріялася про

                                   вас, що душа заспівала. Як ви тут? Як ваша наука?

              ДІВЧИНКА: Добре.

              УКРАЇНА: Донечко що ти вчиш?

              ДІВЧИНКА: У нас має бути самостійна робота з біології, то я ось табличку повторюю.

              УКРАЇНА: І що саме ти повторяєш?

              ДІВЧИНКА: Та ось «показує пальчиком у підручнику».

              УКРАЇНА: (читає): Донечко, ти в якому класі навчаєшся?

              ДІВЧИНКА: У сьомому.

              УКРАЇНА: Як у сьомому? Ану, покажи книгу. (Перегортає сторінки й читає). Поширеними представниками зелених водоростей є одноклітинні: хламідомонада та вольвокс, а також багатоклітинні улотрикс, спірогіра, хара. Ти навчаєшся у школі майбутніх біологів? Ваша школа спеціалізована? 

              ДІВЧИНКА: Ні, я навчаюся у найкращій львівській школі №66.     

              УКРАЇНА: Що у вас за програма?

              ДІВЧИНКА: Не знаю. Учителі кажуть, що далі буде все важче й важче. 

              УКРАЇНА: А твоя голівонька все те витримує?

              ДІВЧИНКА: В інших голови витримували, то й моя витримає.      

              УКРАЇНА: А перерви між уроками у вас великі чи малі?

              ДІВЧИНКА: Є великі, є малі.

              УКРАЇНА: А вірші яких поетів ти найбільше любиш?

              ДІВЧИНКА: Дуже люблю вчити вірші Шевченка. Вони так легко запам’ятовуються. 

              УКРАЇНА: А хочеш зустрітися з малим Тарасом Шевченком?

              ДІВЧИНКА: Але ж це неможливо.

              УКРАЇНА: У сні, донечко, все можливе. Тарасику, зайди до нас.

                                                     Заходить Тарас.

              ТАРАС: Добридень. Нене, це ви мене кликали?    

              УКРАЇНА: Так.

              ТАРАС: Нене, благословіть.  (Україна хрестить його).

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а чому ти босий прийшов до нас?

              ТАРАС: Бо в нас одні чоботи на сім’ю, то тато взули, як ішли на панщину.

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а ти хотів би навчатись у школі?

              ТАРАС: О, дуже хотів би. Мій дяк мені не дозволяє ні вірші писати, ні малювати, а мені так хочеться… А що це у вас за хата? 

              УКРАЇНА: Це клас. Тут навчаються мої теперішні діти.

              ТАРАС: О, які вони щасливі, що мають можливість учитися. Я щось не бачу ні різки, ні лавки для биття.

                                   (Вбігає розлючений дяк із різкою. Тарас ховається за Україну).

              ДЯК: То де він є? Знову малював? Знову псував папір? Знову свічку мені спалив?

              ДІВЧИНКА: Дядечку, не бийте Тараса. Він здібний учень. Вірші його такі чудові. Він стане великою людиною.

              ДЯК: Та що ти мелеш? Він мій учень, що хочу, те я з ним і роблю.

                         (Шукає Тараса, щоб бити).

              ДЯК: Ох ти ж цяця. Так, ти ж панська, пещена. Он яка причепурена!

                         А моє хлопське, босоноге.

              ДІВЧИНКА: Дядечку, ми вірші цього босоногого в школах вчимо, ми гордимося ним.

              ДЯК: Та що ти мені зуби заговорюєш! Вчи собі його вірші. А я вчитиму його.

                         (Ловить Тараса і виводить його за вухо).

              ДІВЧИНКА: Допоможіть йому чимось! Допоможіть! Допоможіть! Я вас благаю!   

              УКРАЇНА: На жаль, це все в минулому було у Тараса, і я нічого не можу зараз змінити.

              ДІВЧИНКА: Що там моя біологія стосовно життя Тараса.

              УКРАЇНА: Бачиш, донечко, усе пізнається у порівнянні. В усі періоди нинішнього тисячоліття важко жилося моїм дітям. Ваше покоління одне із найщасливіших, бо ви бачите мене вільною, незалежною.

 Покладу „Кобзар” на скатертину

                                           І змахну непрошену сльозу…

                                        Підійди сюди, моя дитино,

                                        Заплети розплетену косу.

                                        Книжка ця – це наша Україна,

  В ній не тільки мова солов’їна, -

   Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                                        Скапуючи кров’ю у росу.

    Ця роса – червоний цвіт калини…

                                        Бережи той цвіт, моя дитино, -

                                        Не зів’яв він у важу годину,

                                        Хай не в’яне і у наші дні.

                                        Цвіт калини завше нагадає

                                        Тому, хто у грудях серце має:

                                        України іншої немає.

                                        Тільки та, що у твоїм вікні…

ВЕДУЧИЙ: Весна… Вона будить у серці щемку радість, тривогу. Розкриваються повіки перших квітів, весняний вітерець грайливо пестить ніжні коси берези і плакучої верби, щасливим співом заливаються птахи.

ВЕДУЧА: Весна – це свято оновлення і відродження природи. Саме вона подарувала світові майбутнього співця краси рідного краю і борця за його кращу долю.

Діти:                                        

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці, --

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку надзвичайну ліру.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

Читці:

                                                                                    I.       Дух волі відкриває храми,

      І лине слава із-за моря.

      Горить Шевченкова зоря,

      Горить яскраво над світами.

                                                                                 II.      Людина він, що над віками

Стоїть, як скеля, як окраса.

Як сіль землі, як правди клич,

Як помсти обоюдний меч,

Як грім покривджених грізний,

Як голос волі громовий!

                                                                             III.      Любити вчімся Україну

Так, як любив її Тарас.

Він клич наш і життя, розмай,

Провісник розуму і долі.

Жадаймо злагоди і волі.

Рятуймо від нещастя край.

                                                                              IV.      Злітає істина з чола

Його високого святого.

Тож кожен день ідім до нього

Звіряти думи і діла.

Не гнувсь, не каявсь кожне мить,

І мав одне – людське обличчя…

Зоря Шевченкова горить,

До Правди й Волі людство кличе.

                 Сцена з козаками

Козак і малий Шевченко

Козак: Дивися, дитино, оце козаки на всій Україні.

                Високі могили, дивися, дитино.

Козаки:

                                                                                          I.      Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

Пишалася синами мати,

Синами вольними.

                                     ІІ.  Була колись гетьманщина,

                                  Та вже не вернеться,

                                            Було колись – панували,

Та більше не будем.

Тієї слави козацької

Повік не забудем!

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине.

Нема Січі, очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи.

Мов за дітьми плаче,

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім,

На тім степу крізь могили

Стоять та сумують,

Питають у буйного:

«Де наші панують?»

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Верніться! Дивітеся –

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла…

Верніться!

«Не вернуться! –

Заграло, сказало

Синє море. – Не вернуться,

Навіки пропало?»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють країну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче.

 Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Козацька пісня або марш 

   

ВЕДУЧИЙ: Напутнє слово лицарів жаданої волі – славних козаків – пройняло душу малого хлопчика. І виріс він. І став пророком, провісником.

ВЕДУЧА: Україна… Це найсвітліший і, водночас, найдраматичніший образ       у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Шевченкова Україна – це струнка, широкопола, із засинілою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами земля, це і вбога сирота безталанна, стоптана ляхами, обідрана москалями.

ВЕДУЧИЙ: Кожна поезія Шевченка – палкі і щирі синівські ппочування до неньки-землі, співчуття, тривога і біль за її долю. Від самого малечку до останніх днів своїх поет проніс цю любов крізь колючі терни. Із сорока семи років страдницького життя 30 років він бачив лише чужу землю, чув чужу мову, 10 із них – це заслання із забороною писати й малювати, 13 років – під строгим наглядом жандармів.

Шевченко:                    

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.

(Барабанний дріб)

Представитель царской власти:

Именем закона дано 30 мая 1847 года по высочайше утвержденному решению – постановлено…

                   

Шевченко:

…Муко! Муко?

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Представитель царской власти:

          Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым…

  

Шевченко:

О царю поганий!

Представитель царской власти:

...в Оренбургский отдельный корпус…

Шевченко:

Царю проклятий, лукавий!

Представитель царской власти:

...с правом вислуги, поручив начальству иметь строжайшое наблюдение...

Шевченко:

Аспиде неситий!

Представитель царской власти:

...Дабы от него, ни под каким видом, не могло виходить возмутительних починений.

Шевченко:

Людоїде, змію?

Представитель царской власти:

…Под строжайший надзор…

 Шевченко:

Веселися, лютий кате!

Представитель царской власти:

…и с запрещением писать…

Шевченко:

Проклятий!

Представитель царской власти:

…и рисовать.

Шевченко:

Проклятий!

Ведучі:

1.     І там далеко, за Уралом, лише в думках, у снах, в образах Дніпра, зорі вечірньої, калини, тополі, садка вишневого, біленької хати линула до нього ненька Україна. Цей спогад був таким милим і водночас таким гірким.

2.                                                                  Поет співав в пустелі Кос-Аралу

                            У казематах батюшки царя.

                            Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

                            Щоб заглушити пісню Кобзаря.

                            А пісня наростала у засланні,

                            А пісня грати розбивала вщент.

1.     І народжувалися вірші, лягали на папір, розганяли тугу, звеселяли душу.

Шевченко:

  Та не для людей, тієї слави,

       Мережані та кучеряві

       Оці вірші віршую я.

       Для себе, братія моя!

       Мені легшає в неволі,

       Як я їх складаю.

       З-за Дніпра мов далекого

       Слова прилітають

       І стеляться на папері,

       Плачучи, сміючись,

       Мов ті діти, і радують

       Одиноку душу убогую.

   Пісня    «Зоре  моя вечірняя»  

Ведуча: Важке і стражденне життя вділила доля Шевченку. Але серед    похмурих безрадісних днів промінчиком сонця була для нього Оксана – найщиріша подруга з ранніх років. Це було перше, нічим не заплямоване кохання, Беатріче нашого поета.

Ведучий: Створюючи «Гайдамаки» автор своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня – подруга. Його Ярема – …сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать.

Сценка: Ярема з Оксаною.

 Ярема: Серце!

Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!

                 Оксана:  Сідай же й ти коло мене.         

                   Ярема: Серце моє, зоре моя.

Де це ти зоріла?

                

                  Оксана: Я сьогодні забарилась:

                                  Батько занедужав,

                                  Коло його все поралась…

              

                    Ярема: А мене й байдуже?

                  Оксана: Який-бо ти, єй же Богу?

                   

                    Ярема: Не плач, серце, я жартую.

       

                  Оксана: Жарти!

                    Ярема: Бач, Оксано, я жартую,

                                  А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на  мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі в Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу.

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, –

На дзиґлику, як гетьманщину,

Та й дивитись буду.

Поки не вмру, дивитимусь.

                  Оксана: А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами.

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!

                   Ярема: Хіба краща є за тебе?

                  Оксана: Може й є – не знаю.

                    Ярема: Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!

                  Оксана: Що се ти говориш?

Схаменися!

                    Ярема: Правду, рибко!

ВЕДУЧА: Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

У купочці, як золото

І долю добуде.

ВЕДУЧИЙ: І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу 

                       за далеким і вже безповоротним.

Шевченко: Таким і я колись-то був.

                      Минуло, дівчата.

                      Минулося, розійшлося,

                      І сліду не стало.

Україна:     Ти не одинокий, є з ким в світі жить.

      У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

      Козацтво гуляє, байрак гомонить;

      У твоїй хатині синє море грає,

      Могила сумує, тополя шумить.

      Тихесенько Гриця дівчина співає.

      Ти не одинокий, є з ким вік прожить.

Шевченко: А ти, моя Україно,

                     Безталанна вдово?

                     Я до тебе літатиму з хмари на розмову,

                     На розмову тиху-сумну, на раду з тобою;

Пісня «Думи мої»

Виходять читці (+ всі учасники)

Піднявсь поет над простором і часом,

                                   Бо є той дух, який він розбудив.

Бо у сім’ї великій, святості й любові.

                                   Народ є, що пророка народив.

                                                  То не хвилі котить вітер,

                                   Не розбурхались моря –

                                   То шумить по всьому світу

Славне ім’я Кобзаря.

Ой Кобзарю наш, Тарасе,

Наша слава світова,

Це ж душа твоя щоразу

В пісні-думі ожива.

За народ стояв горою.

Піднімав могутній дух, –

Дух, що тіло рве до бою, –

Закликав спалить обух.

Ой кобзарю наш великий,

Вікопомний наш Тарас.

Славен, славен будь навіки,

Ти живим дійшов до нас!

Читці:

             Ти був як полум’я. Твої рядки –

Дзвінкі і небезпечні, неначе криця.

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки.                           

        Ти був як полум’я. Твої слова –

Легкі, як небо, сині, наче квіти,

Що ними тільки правду говорив, –

Ти в наші душі спраглі наливав.

Умер поет, і струни голосні

Порвалися, замовкнули навік.

Ми стали сиротами, і, сумні,

Ми понесли у серці жаль великий.

Але чи справді вмер він? Ні, не вмер?

Поет живе в серцях свого народу!

Його душа в святих його словах

Одбилася акордами смутними,

Вона живе і в тих благих сльозах,

Що над його піснями пролили ми,

Вона живе, витає поміж нас

Надією на щастя, на свободу:

Любить народ навчає кожний час, –

Поет живе в серцях свого народу.

Поет живе! Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний

І не цуратись рідного, свого.

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду,

І справдимо ми заповіт святий, –

Поет живе в серцях свого народу!

                      «Заповіт»

Його життя – вічне. Йому немає забуття. Хай будуть вони добрими, всі прийдешні роки безсмертя Шевченка, всі сходинки і поверхи його невгасимої слави.

Спи спокійно, поет! Україна твоя

Вже розправила крила орлині,

Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях

На засланні, в тяжкій самотині.

Спи спокійно, поет. Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В Українській сім’ї, славній, вольній, навій,

Ми тебе не забули, Тарасе!

(Пісня «Іду до Тараса»).        

            

   

            

                                      

        

       

                                                 

Шевченківські дні

ДИВНИЙ СОН

До Шевченківських днів

Україна…Вік це ймення

                                              Буде піснею звучати.

Україна – це натхнення,

 Це полів стобарвні шати.

Це мелодій щедрі звуки,

   Це Славути теплий подих,

 Це – земля від роду мила,

       Це – нетлінний стяг свободи.

                                              У краю боїв козацтва,

                                              Ясні зорі, тихі води –

       Наших душ святе багатство.

  Україна…Вже це ймення

    В дзвонах віку віддається.

                                              Україно, рідна нене,

   Добре хай тобі живеться!

   Всім до серця твоя врода,

                                               І пісні твої, і танці.

 Тож виспівуй солов’їно,

                                               Калиново-яблунева,

                                               Кароока Україно –

     Мати й донька Кобзарева!

За столом сидить дівчина. Вона вчила уроки і…задрімала.

ВЕДУЧИЙ: І сниться їй, що в клас до них прийшла ненька –

Україна, щоб подивитися на своїх дітей.

Співаючи й кружляючи, виходить Україна.

              УКРАЇНА: Україна, я сама, як та квіточка,

                                   І пливуть мої літа, як та річечка…

                                   А я не скорилася, Україною я народилася.

                                   Дитиночко моя, доброго дня тобі! Я так замріялася про

                                   вас, що душа заспівала. Як ви тут? Як ваша наука?

              ДІВЧИНКА: Добре.

              УКРАЇНА: Донечко що ти вчиш?

              ДІВЧИНКА: У нас має бути самостійна робота з біології, то я ось табличку повторюю.

              УКРАЇНА: І що саме ти повторяєш?

              ДІВЧИНКА: Та ось «показує пальчиком у підручнику».

              УКРАЇНА: (читає): Донечко, ти в якому класі навчаєшся?

              ДІВЧИНКА: У сьомому.

              УКРАЇНА: Як у сьомому? Ану, покажи книгу. (Перегортає сторінки й читає). Поширеними представниками зелених водоростей є одноклітинні: хламідомонада та вольвокс, а також багатоклітинні улотрикс, спірогіра, хара. Ти навчаєшся у школі майбутніх біологів? Ваша школа спеціалізована? 

              ДІВЧИНКА: Ні, я навчаюся у найкращій львівській школі №66.     

              УКРАЇНА: Що у вас за програма?

              ДІВЧИНКА: Не знаю. Учителі кажуть, що далі буде все важче й важче. 

              УКРАЇНА: А твоя голівонька все те витримує?

              ДІВЧИНКА: В інших голови витримували, то й моя витримає.      

              УКРАЇНА: А перерви між уроками у вас великі чи малі?

              ДІВЧИНКА: Є великі, є малі.

              УКРАЇНА: А вірші яких поетів ти найбільше любиш?

              ДІВЧИНКА: Дуже люблю вчити вірші Шевченка. Вони так легко запам’ятовуються. 

              УКРАЇНА: А хочеш зустрітися з малим Тарасом Шевченком?

              ДІВЧИНКА: Але ж це неможливо.

              УКРАЇНА: У сні, донечко, все можливе. Тарасику, зайди до нас.

                                                     Заходить Тарас.

              ТАРАС: Добридень. Нене, це ви мене кликали?    

              УКРАЇНА: Так.

              ТАРАС: Нене, благословіть.  (Україна хрестить його).

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а чому ти босий прийшов до нас?

              ТАРАС: Бо в нас одні чоботи на сім’ю, то тато взули, як ішли на панщину.

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а ти хотів би навчатись у школі?

              ТАРАС: О, дуже хотів би. Мій дяк мені не дозволяє ні вірші писати, ні малювати, а мені так хочеться… А що це у вас за хата? 

              УКРАЇНА: Це клас. Тут навчаються мої теперішні діти.

              ТАРАС: О, які вони щасливі, що мають можливість учитися. Я щось не бачу ні різки, ні лавки для биття.

                                   (Вбігає розлючений дяк із різкою. Тарас ховається за Україну).

              ДЯК: То де він є? Знову малював? Знову псував папір? Знову свічку мені спалив?

              ДІВЧИНКА: Дядечку, не бийте Тараса. Він здібний учень. Вірші його такі чудові. Він стане великою людиною.

              ДЯК: Та що ти мелеш? Він мій учень, що хочу, те я з ним і роблю.

                         (Шукає Тараса, щоб бити).

              ДЯК: Ох ти ж цяця. Так, ти ж панська, пещена. Он яка причепурена!

                         А моє хлопське, босоноге.

              ДІВЧИНКА: Дядечку, ми вірші цього босоногого в школах вчимо, ми гордимося ним.

              ДЯК: Та що ти мені зуби заговорюєш! Вчи собі його вірші. А я вчитиму його.

                         (Ловить Тараса і виводить його за вухо).

              ДІВЧИНКА: Допоможіть йому чимось! Допоможіть! Допоможіть! Я вас благаю!   

              УКРАЇНА: На жаль, це все в минулому було у Тараса, і я нічого не можу зараз змінити.

              ДІВЧИНКА: Що там моя біологія стосовно життя Тараса.

              УКРАЇНА: Бачиш, донечко, усе пізнається у порівнянні. В усі періоди нинішнього тисячоліття важко жилося моїм дітям. Ваше покоління одне із найщасливіших, бо ви бачите мене вільною, незалежною.

 Покладу „Кобзар” на скатертину

                                           І змахну непрошену сльозу…

                                        Підійди сюди, моя дитино,

                                        Заплети розплетену косу.

                                        Книжка ця – це наша Україна,

  В ній не тільки мова солов’їна, -

   Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                                        Скапуючи кров’ю у росу.

    Ця роса – червоний цвіт калини…

                                        Бережи той цвіт, моя дитино, -

                                        Не зів’яв він у важу годину,

                                        Хай не в’яне і у наші дні.

                                        Цвіт калини завше нагадає

                                        Тому, хто у грудях серце має:

                                        України іншої немає.

                                        Тільки та, що у твоїм вікні…

ВЕДУЧИЙ: Весна… Вона будить у серці щемку радість, тривогу. Розкриваються повіки перших квітів, весняний вітерець грайливо пестить ніжні коси берези і плакучої верби, щасливим співом заливаються птахи.

ВЕДУЧА: Весна – це свято оновлення і відродження природи. Саме вона подарувала світові майбутнього співця краси рідного краю і борця за його кращу долю.

Діти:                                        

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці, --

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку надзвичайну ліру.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

Читці:

                                                                                    I.       Дух волі відкриває храми,

      І лине слава із-за моря.

      Горить Шевченкова зоря,

      Горить яскраво над світами.

                                                                                 II.      Людина він, що над віками

Стоїть, як скеля, як окраса.

Як сіль землі, як правди клич,

Як помсти обоюдний меч,

Як грім покривджених грізний,

Як голос волі громовий!

                                                                             III.      Любити вчімся Україну

Так, як любив її Тарас.

Він клич наш і життя, розмай,

Провісник розуму і долі.

Жадаймо злагоди і волі.

Рятуймо від нещастя край.

                                                                              IV.      Злітає істина з чола

Його високого святого.

Тож кожен день ідім до нього

Звіряти думи і діла.

Не гнувсь, не каявсь кожне мить,

І мав одне – людське обличчя…

Зоря Шевченкова горить,

До Правди й Волі людство кличе.

                 Сцена з козаками

Козак і малий Шевченко

Козак: Дивися, дитино, оце козаки на всій Україні.

                Високі могили, дивися, дитино.

Козаки:

                                                                                          I.      Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

Пишалася синами мати,

Синами вольними.

                                     ІІ.  Була колись гетьманщина,

                                  Та вже не вернеться,

                                            Було колись – панували,

Та більше не будем.

Тієї слави козацької

Повік не забудем!

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине.

Нема Січі, очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи.

Мов за дітьми плаче,

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім,

На тім степу крізь могили

Стоять та сумують,

Питають у буйного:

«Де наші панують?»

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Верніться! Дивітеся –

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла…

Верніться!

«Не вернуться! –

Заграло, сказало

Синє море. – Не вернуться,

Навіки пропало?»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють країну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче.

 Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Козацька пісня або марш 

   

ВЕДУЧИЙ: Напутнє слово лицарів жаданої волі – славних козаків – пройняло душу малого хлопчика. І виріс він. І став пророком, провісником.

ВЕДУЧА: Україна… Це найсвітліший і, водночас, найдраматичніший образ       у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Шевченкова Україна – це струнка, широкопола, із засинілою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами земля, це і вбога сирота безталанна, стоптана ляхами, обідрана москалями.

ВЕДУЧИЙ: Кожна поезія Шевченка – палкі і щирі синівські ппочування до неньки-землі, співчуття, тривога і біль за її долю. Від самого малечку до останніх днів своїх поет проніс цю любов крізь колючі терни. Із сорока семи років страдницького життя 30 років він бачив лише чужу землю, чув чужу мову, 10 із них – це заслання із забороною писати й малювати, 13 років – під строгим наглядом жандармів.

Шевченко:                    

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.

(Барабанний дріб)

Представитель царской власти:

Именем закона дано 30 мая 1847 года по высочайше утвержденному решению – постановлено…

                   

Шевченко:

…Муко! Муко?

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Представитель царской власти:

          Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым…

  

Шевченко:

О царю поганий!

Представитель царской власти:

...в Оренбургский отдельный корпус…

Шевченко:

Царю проклятий, лукавий!

Представитель царской власти:

...с правом вислуги, поручив начальству иметь строжайшое наблюдение...

Шевченко:

Аспиде неситий!

Представитель царской власти:

...Дабы от него, ни под каким видом, не могло виходить возмутительних починений.

Шевченко:

Людоїде, змію?

Представитель царской власти:

…Под строжайший надзор…

 Шевченко:

Веселися, лютий кате!

Представитель царской власти:

…и с запрещением писать…

Шевченко:

Проклятий!

Представитель царской власти:

…и рисовать.

Шевченко:

Проклятий!

Ведучі:

1.     І там далеко, за Уралом, лише в думках, у снах, в образах Дніпра, зорі вечірньої, калини, тополі, садка вишневого, біленької хати линула до нього ненька Україна. Цей спогад був таким милим і водночас таким гірким.

2.                                                                  Поет співав в пустелі Кос-Аралу

                            У казематах батюшки царя.

                            Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

                            Щоб заглушити пісню Кобзаря.

                            А пісня наростала у засланні,

                            А пісня грати розбивала вщент.

1.     І народжувалися вірші, лягали на папір, розганяли тугу, звеселяли душу.

Шевченко:

  Та не для людей, тієї слави,

       Мережані та кучеряві

       Оці вірші віршую я.

       Для себе, братія моя!

       Мені легшає в неволі,

       Як я їх складаю.

       З-за Дніпра мов далекого

       Слова прилітають

       І стеляться на папері,

       Плачучи, сміючись,

       Мов ті діти, і радують

       Одиноку душу убогую.

   Пісня    «Зоре  моя вечірняя»  

Ведуча: Важке і стражденне життя вділила доля Шевченку. Але серед    похмурих безрадісних днів промінчиком сонця була для нього Оксана – найщиріша подруга з ранніх років. Це було перше, нічим не заплямоване кохання, Беатріче нашого поета.

Ведучий: Створюючи «Гайдамаки» автор своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня – подруга. Його Ярема – …сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать.

Сценка: Ярема з Оксаною.

 Ярема: Серце!

Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!

                 Оксана:  Сідай же й ти коло мене.         

                   Ярема: Серце моє, зоре моя.

Де це ти зоріла?

                

                  Оксана: Я сьогодні забарилась:

                                  Батько занедужав,

                                  Коло його все поралась…

              

                    Ярема: А мене й байдуже?

                  Оксана: Який-бо ти, єй же Богу?

                   

                    Ярема: Не плач, серце, я жартую.

       

                  Оксана: Жарти!

                    Ярема: Бач, Оксано, я жартую,

                                  А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на  мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі в Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу.

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, –

На дзиґлику, як гетьманщину,

Та й дивитись буду.

Поки не вмру, дивитимусь.

                  Оксана: А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами.

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!

                   Ярема: Хіба краща є за тебе?

                  Оксана: Може й є – не знаю.

                    Ярема: Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!

                  Оксана: Що се ти говориш?

Схаменися!

                    Ярема: Правду, рибко!

ВЕДУЧА: Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

У купочці, як золото

І долю добуде.

ВЕДУЧИЙ: І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу 

                       за далеким і вже безповоротним.

Шевченко: Таким і я колись-то був.

                      Минуло, дівчата.

                      Минулося, розійшлося,

                      І сліду не стало.

Україна:     Ти не одинокий, є з ким в світі жить.

      У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

      Козацтво гуляє, байрак гомонить;

      У твоїй хатині синє море грає,

      Могила сумує, тополя шумить.

      Тихесенько Гриця дівчина співає.

      Ти не одинокий, є з ким вік прожить.

Шевченко: А ти, моя Україно,

                     Безталанна вдово?

                     Я до тебе літатиму з хмари на розмову,

                     На розмову тиху-сумну, на раду з тобою;

Пісня «Думи мої»

Виходять читці (+ всі учасники)

Піднявсь поет над простором і часом,

                                   Бо є той дух, який він розбудив.

Бо у сім’ї великій, святості й любові.

                                   Народ є, що пророка народив.

                                                  То не хвилі котить вітер,

                                   Не розбурхались моря –

                                   То шумить по всьому світу

Славне ім’я Кобзаря.

Ой Кобзарю наш, Тарасе,

Наша слава світова,

Це ж душа твоя щоразу

В пісні-думі ожива.

За народ стояв горою.

Піднімав могутній дух, –

Дух, що тіло рве до бою, –

Закликав спалить обух.

Ой кобзарю наш великий,

Вікопомний наш Тарас.

Славен, славен будь навіки,

Ти живим дійшов до нас!

Читці:

             Ти був як полум’я. Твої рядки –

Дзвінкі і небезпечні, неначе криця.

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки.                           

        Ти був як полум’я. Твої слова –

Легкі, як небо, сині, наче квіти,

Що ними тільки правду говорив, –

Ти в наші душі спраглі наливав.

Умер поет, і струни голосні

Порвалися, замовкнули навік.

Ми стали сиротами, і, сумні,

Ми понесли у серці жаль великий.

Але чи справді вмер він? Ні, не вмер?

Поет живе в серцях свого народу!

Його душа в святих його словах

Одбилася акордами смутними,

Вона живе і в тих благих сльозах,

Що над його піснями пролили ми,

Вона живе, витає поміж нас

Надією на щастя, на свободу:

Любить народ навчає кожний час, –

Поет живе в серцях свого народу.

Поет живе! Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний

І не цуратись рідного, свого.

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду,

І справдимо ми заповіт святий, –

Поет живе в серцях свого народу!

                      «Заповіт»

Його життя – вічне. Йому немає забуття. Хай будуть вони добрими, всі прийдешні роки безсмертя Шевченка, всі сходинки і поверхи його невгасимої слави.

Спи спокійно, поет! Україна твоя

Вже розправила крила орлині,

Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях

На засланні, в тяжкій самотині.

Спи спокійно, поет. Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В Українській сім’ї, славній, вольній, навій,

Ми тебе не забули, Тарасе!

(Пісня «Іду до Тараса»).        

            

   

            

                                      

        

       

                                                 

Шевченківські дні

ДИВНИЙ СОН

До Шевченківських днів

Україна…Вік це ймення

                                              Буде піснею звучати.

Україна – це натхнення,

 Це полів стобарвні шати.

Це мелодій щедрі звуки,

   Це Славути теплий подих,

 Це – земля від роду мила,

       Це – нетлінний стяг свободи.

                                              У краю боїв козацтва,

                                              Ясні зорі, тихі води –

       Наших душ святе багатство.

  Україна…Вже це ймення

    В дзвонах віку віддається.

                                              Україно, рідна нене,

   Добре хай тобі живеться!

   Всім до серця твоя врода,

                                               І пісні твої, і танці.

 Тож виспівуй солов’їно,

                                               Калиново-яблунева,

                                               Кароока Україно –

     Мати й донька Кобзарева!

За столом сидить дівчина. Вона вчила уроки і…задрімала.

ВЕДУЧИЙ: І сниться їй, що в клас до них прийшла ненька –

Україна, щоб подивитися на своїх дітей.

Співаючи й кружляючи, виходить Україна.

              УКРАЇНА: Україна, я сама, як та квіточка,

                                   І пливуть мої літа, як та річечка…

                                   А я не скорилася, Україною я народилася.

                                   Дитиночко моя, доброго дня тобі! Я так замріялася про

                                   вас, що душа заспівала. Як ви тут? Як ваша наука?

              ДІВЧИНКА: Добре.

              УКРАЇНА: Донечко що ти вчиш?

              ДІВЧИНКА: У нас має бути самостійна робота з біології, то я ось табличку повторюю.

              УКРАЇНА: І що саме ти повторяєш?

              ДІВЧИНКА: Та ось «показує пальчиком у підручнику».

              УКРАЇНА: (читає): Донечко, ти в якому класі навчаєшся?

              ДІВЧИНКА: У сьомому.

              УКРАЇНА: Як у сьомому? Ану, покажи книгу. (Перегортає сторінки й читає). Поширеними представниками зелених водоростей є одноклітинні: хламідомонада та вольвокс, а також багатоклітинні улотрикс, спірогіра, хара. Ти навчаєшся у школі майбутніх біологів? Ваша школа спеціалізована? 

              ДІВЧИНКА: Ні, я навчаюся у найкращій львівській школі №66.     

              УКРАЇНА: Що у вас за програма?

              ДІВЧИНКА: Не знаю. Учителі кажуть, що далі буде все важче й важче. 

              УКРАЇНА: А твоя голівонька все те витримує?

              ДІВЧИНКА: В інших голови витримували, то й моя витримає.      

              УКРАЇНА: А перерви між уроками у вас великі чи малі?

              ДІВЧИНКА: Є великі, є малі.

              УКРАЇНА: А вірші яких поетів ти найбільше любиш?

              ДІВЧИНКА: Дуже люблю вчити вірші Шевченка. Вони так легко запам’ятовуються. 

              УКРАЇНА: А хочеш зустрітися з малим Тарасом Шевченком?

              ДІВЧИНКА: Але ж це неможливо.

              УКРАЇНА: У сні, донечко, все можливе. Тарасику, зайди до нас.

                                                     Заходить Тарас.

              ТАРАС: Добридень. Нене, це ви мене кликали?    

              УКРАЇНА: Так.

              ТАРАС: Нене, благословіть.  (Україна хрестить його).

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а чому ти босий прийшов до нас?

              ТАРАС: Бо в нас одні чоботи на сім’ю, то тато взули, як ішли на панщину.

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а ти хотів би навчатись у школі?

              ТАРАС: О, дуже хотів би. Мій дяк мені не дозволяє ні вірші писати, ні малювати, а мені так хочеться… А що це у вас за хата? 

              УКРАЇНА: Це клас. Тут навчаються мої теперішні діти.

              ТАРАС: О, які вони щасливі, що мають можливість учитися. Я щось не бачу ні різки, ні лавки для биття.

                                   (Вбігає розлючений дяк із різкою. Тарас ховається за Україну).

              ДЯК: То де він є? Знову малював? Знову псував папір? Знову свічку мені спалив?

              ДІВЧИНКА: Дядечку, не бийте Тараса. Він здібний учень. Вірші його такі чудові. Він стане великою людиною.

              ДЯК: Та що ти мелеш? Він мій учень, що хочу, те я з ним і роблю.

                         (Шукає Тараса, щоб бити).

              ДЯК: Ох ти ж цяця. Так, ти ж панська, пещена. Он яка причепурена!

                         А моє хлопське, босоноге.

              ДІВЧИНКА: Дядечку, ми вірші цього босоногого в школах вчимо, ми гордимося ним.

              ДЯК: Та що ти мені зуби заговорюєш! Вчи собі його вірші. А я вчитиму його.

                         (Ловить Тараса і виводить його за вухо).

              ДІВЧИНКА: Допоможіть йому чимось! Допоможіть! Допоможіть! Я вас благаю!   

              УКРАЇНА: На жаль, це все в минулому було у Тараса, і я нічого не можу зараз змінити.

              ДІВЧИНКА: Що там моя біологія стосовно життя Тараса.

              УКРАЇНА: Бачиш, донечко, усе пізнається у порівнянні. В усі періоди нинішнього тисячоліття важко жилося моїм дітям. Ваше покоління одне із найщасливіших, бо ви бачите мене вільною, незалежною.

 Покладу „Кобзар” на скатертину

                                           І змахну непрошену сльозу…

                                        Підійди сюди, моя дитино,

                                        Заплети розплетену косу.

                                        Книжка ця – це наша Україна,

  В ній не тільки мова солов’їна, -

   Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                                        Скапуючи кров’ю у росу.

    Ця роса – червоний цвіт калини…

                                        Бережи той цвіт, моя дитино, -

                                        Не зів’яв він у важу годину,

                                        Хай не в’яне і у наші дні.

                                        Цвіт калини завше нагадає

                                        Тому, хто у грудях серце має:

                                        України іншої немає.

                                        Тільки та, що у твоїм вікні…

ВЕДУЧИЙ: Весна… Вона будить у серці щемку радість, тривогу. Розкриваються повіки перших квітів, весняний вітерець грайливо пестить ніжні коси берези і плакучої верби, щасливим співом заливаються птахи.

ВЕДУЧА: Весна – це свято оновлення і відродження природи. Саме вона подарувала світові майбутнього співця краси рідного краю і борця за його кращу долю.

Діти:                                        

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці, --

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку надзвичайну ліру.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

Читці:

                                                                                    I.       Дух волі відкриває храми,

      І лине слава із-за моря.

      Горить Шевченкова зоря,

      Горить яскраво над світами.

                                                                                 II.      Людина він, що над віками

Стоїть, як скеля, як окраса.

Як сіль землі, як правди клич,

Як помсти обоюдний меч,

Як грім покривджених грізний,

Як голос волі громовий!

                                                                             III.      Любити вчімся Україну

Так, як любив її Тарас.

Він клич наш і життя, розмай,

Провісник розуму і долі.

Жадаймо злагоди і волі.

Рятуймо від нещастя край.

                                                                              IV.      Злітає істина з чола

Його високого святого.

Тож кожен день ідім до нього

Звіряти думи і діла.

Не гнувсь, не каявсь кожне мить,

І мав одне – людське обличчя…

Зоря Шевченкова горить,

До Правди й Волі людство кличе.

                 Сцена з козаками

Козак і малий Шевченко

Козак: Дивися, дитино, оце козаки на всій Україні.

                Високі могили, дивися, дитино.

Козаки:

                                                                                          I.      Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

Пишалася синами мати,

Синами вольними.

                                     ІІ.  Була колись гетьманщина,

                                  Та вже не вернеться,

                                            Було колись – панували,

Та більше не будем.

Тієї слави козацької

Повік не забудем!

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине.

Нема Січі, очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи.

Мов за дітьми плаче,

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім,

На тім степу крізь могили

Стоять та сумують,

Питають у буйного:

«Де наші панують?»

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Верніться! Дивітеся –

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла…

Верніться!

«Не вернуться! –

Заграло, сказало

Синє море. – Не вернуться,

Навіки пропало?»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють країну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче.

 Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Козацька пісня або марш 

   

ВЕДУЧИЙ: Напутнє слово лицарів жаданої волі – славних козаків – пройняло душу малого хлопчика. І виріс він. І став пророком, провісником.

ВЕДУЧА: Україна… Це найсвітліший і, водночас, найдраматичніший образ       у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Шевченкова Україна – це струнка, широкопола, із засинілою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами земля, це і вбога сирота безталанна, стоптана ляхами, обідрана москалями.

ВЕДУЧИЙ: Кожна поезія Шевченка – палкі і щирі синівські ппочування до неньки-землі, співчуття, тривога і біль за її долю. Від самого малечку до останніх днів своїх поет проніс цю любов крізь колючі терни. Із сорока семи років страдницького життя 30 років він бачив лише чужу землю, чув чужу мову, 10 із них – це заслання із забороною писати й малювати, 13 років – під строгим наглядом жандармів.

Шевченко:                    

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.

(Барабанний дріб)

Представитель царской власти:

Именем закона дано 30 мая 1847 года по высочайше утвержденному решению – постановлено…

                   

Шевченко:

…Муко! Муко?

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Представитель царской власти:

          Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым…

  

Шевченко:

О царю поганий!

Представитель царской власти:

...в Оренбургский отдельный корпус…

Шевченко:

Царю проклятий, лукавий!

Представитель царской власти:

...с правом вислуги, поручив начальству иметь строжайшое наблюдение...

Шевченко:

Аспиде неситий!

Представитель царской власти:

...Дабы от него, ни под каким видом, не могло виходить возмутительних починений.

Шевченко:

Людоїде, змію?

Представитель царской власти:

…Под строжайший надзор…

 Шевченко:

Веселися, лютий кате!

Представитель царской власти:

…и с запрещением писать…

Шевченко:

Проклятий!

Представитель царской власти:

…и рисовать.

Шевченко:

Проклятий!

Ведучі:

1.     І там далеко, за Уралом, лише в думках, у снах, в образах Дніпра, зорі вечірньої, калини, тополі, садка вишневого, біленької хати линула до нього ненька Україна. Цей спогад був таким милим і водночас таким гірким.

2.                                                                  Поет співав в пустелі Кос-Аралу

                            У казематах батюшки царя.

                            Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

                            Щоб заглушити пісню Кобзаря.

                            А пісня наростала у засланні,

                            А пісня грати розбивала вщент.

1.     І народжувалися вірші, лягали на папір, розганяли тугу, звеселяли душу.

Шевченко:

  Та не для людей, тієї слави,

       Мережані та кучеряві

       Оці вірші віршую я.

       Для себе, братія моя!

       Мені легшає в неволі,

       Як я їх складаю.

       З-за Дніпра мов далекого

       Слова прилітають

       І стеляться на папері,

       Плачучи, сміючись,

       Мов ті діти, і радують

       Одиноку душу убогую.

   Пісня    «Зоре  моя вечірняя»  

Ведуча: Важке і стражденне життя вділила доля Шевченку. Але серед    похмурих безрадісних днів промінчиком сонця була для нього Оксана – найщиріша подруга з ранніх років. Це було перше, нічим не заплямоване кохання, Беатріче нашого поета.

Ведучий: Створюючи «Гайдамаки» автор своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня – подруга. Його Ярема – …сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать.

Сценка: Ярема з Оксаною.

 Ярема: Серце!

Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!

                 Оксана:  Сідай же й ти коло мене.         

                   Ярема: Серце моє, зоре моя.

Де це ти зоріла?

                

                  Оксана: Я сьогодні забарилась:

                                  Батько занедужав,

                                  Коло його все поралась…

              

                    Ярема: А мене й байдуже?

                  Оксана: Який-бо ти, єй же Богу?

                   

                    Ярема: Не плач, серце, я жартую.

       

                  Оксана: Жарти!

                    Ярема: Бач, Оксано, я жартую,

                                  А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на  мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі в Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу.

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, –

На дзиґлику, як гетьманщину,

Та й дивитись буду.

Поки не вмру, дивитимусь.

                  Оксана: А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами.

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!

                   Ярема: Хіба краща є за тебе?

                  Оксана: Може й є – не знаю.

                    Ярема: Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!

                  Оксана: Що се ти говориш?

Схаменися!

                    Ярема: Правду, рибко!

ВЕДУЧА: Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

У купочці, як золото

І долю добуде.

ВЕДУЧИЙ: І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу 

                       за далеким і вже безповоротним.

Шевченко: Таким і я колись-то був.

                      Минуло, дівчата.

                      Минулося, розійшлося,

                      І сліду не стало.

Україна:     Ти не одинокий, є з ким в світі жить.

      У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

      Козацтво гуляє, байрак гомонить;

      У твоїй хатині синє море грає,

      Могила сумує, тополя шумить.

      Тихесенько Гриця дівчина співає.

      Ти не одинокий, є з ким вік прожить.

Шевченко: А ти, моя Україно,

                     Безталанна вдово?

                     Я до тебе літатиму з хмари на розмову,

                     На розмову тиху-сумну, на раду з тобою;

Пісня «Думи мої»

Виходять читці (+ всі учасники)

Піднявсь поет над простором і часом,

                                   Бо є той дух, який він розбудив.

Бо у сім’ї великій, святості й любові.

                                   Народ є, що пророка народив.

                                                  То не хвилі котить вітер,

                                   Не розбурхались моря –

                                   То шумить по всьому світу

Славне ім’я Кобзаря.

Ой Кобзарю наш, Тарасе,

Наша слава світова,

Це ж душа твоя щоразу

В пісні-думі ожива.

За народ стояв горою.

Піднімав могутній дух, –

Дух, що тіло рве до бою, –

Закликав спалить обух.

Ой кобзарю наш великий,

Вікопомний наш Тарас.

Славен, славен будь навіки,

Ти живим дійшов до нас!

Читці:

             Ти був як полум’я. Твої рядки –

Дзвінкі і небезпечні, неначе криця.

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки.                           

        Ти був як полум’я. Твої слова –

Легкі, як небо, сині, наче квіти,

Що ними тільки правду говорив, –

Ти в наші душі спраглі наливав.

Умер поет, і струни голосні

Порвалися, замовкнули навік.

Ми стали сиротами, і, сумні,

Ми понесли у серці жаль великий.

Але чи справді вмер він? Ні, не вмер?

Поет живе в серцях свого народу!

Його душа в святих його словах

Одбилася акордами смутними,

Вона живе і в тих благих сльозах,

Що над його піснями пролили ми,

Вона живе, витає поміж нас

Надією на щастя, на свободу:

Любить народ навчає кожний час, –

Поет живе в серцях свого народу.

Поет живе! Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний

І не цуратись рідного, свого.

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду,

І справдимо ми заповіт святий, –

Поет живе в серцях свого народу!

                      «Заповіт»

Його життя – вічне. Йому немає забуття. Хай будуть вони добрими, всі прийдешні роки безсмертя Шевченка, всі сходинки і поверхи його невгасимої слави.

Спи спокійно, поет! Україна твоя

Вже розправила крила орлині,

Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях

На засланні, в тяжкій самотині.

Спи спокійно, поет. Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В Українській сім’ї, славній, вольній, навій,

Ми тебе не забули, Тарасе!

(Пісня «Іду до Тараса»).        

            

   

            

                                      

        

       

                                                 

Шевченківські дні

ДИВНИЙ СОН

До Шевченківських днів

Україна…Вік це ймення

                                              Буде піснею звучати.

Україна – це натхнення,

 Це полів стобарвні шати.

Це мелодій щедрі звуки,

   Це Славути теплий подих,

 Це – земля від роду мила,

       Це – нетлінний стяг свободи.

                                              У краю боїв козацтва,

                                              Ясні зорі, тихі води –

       Наших душ святе багатство.

  Україна…Вже це ймення

    В дзвонах віку віддається.

                                              Україно, рідна нене,

   Добре хай тобі живеться!

   Всім до серця твоя врода,

                                               І пісні твої, і танці.

 Тож виспівуй солов’їно,

                                               Калиново-яблунева,

                                               Кароока Україно –

     Мати й донька Кобзарева!

За столом сидить дівчина. Вона вчила уроки і…задрімала.

ВЕДУЧИЙ: І сниться їй, що в клас до них прийшла ненька –

Україна, щоб подивитися на своїх дітей.

Співаючи й кружляючи, виходить Україна.

              УКРАЇНА: Україна, я сама, як та квіточка,

                                   І пливуть мої літа, як та річечка…

                                   А я не скорилася, Україною я народилася.

                                   Дитиночко моя, доброго дня тобі! Я так замріялася про

                                   вас, що душа заспівала. Як ви тут? Як ваша наука?

              ДІВЧИНКА: Добре.

              УКРАЇНА: Донечко що ти вчиш?

              ДІВЧИНКА: У нас має бути самостійна робота з біології, то я ось табличку повторюю.

              УКРАЇНА: І що саме ти повторяєш?

              ДІВЧИНКА: Та ось «показує пальчиком у підручнику».

              УКРАЇНА: (читає): Донечко, ти в якому класі навчаєшся?

              ДІВЧИНКА: У сьомому.

              УКРАЇНА: Як у сьомому? Ану, покажи книгу. (Перегортає сторінки й читає). Поширеними представниками зелених водоростей є одноклітинні: хламідомонада та вольвокс, а також багатоклітинні улотрикс, спірогіра, хара. Ти навчаєшся у школі майбутніх біологів? Ваша школа спеціалізована? 

              ДІВЧИНКА: Ні, я навчаюся у найкращій львівській школі №66.     

              УКРАЇНА: Що у вас за програма?

              ДІВЧИНКА: Не знаю. Учителі кажуть, що далі буде все важче й важче. 

              УКРАЇНА: А твоя голівонька все те витримує?

              ДІВЧИНКА: В інших голови витримували, то й моя витримає.      

              УКРАЇНА: А перерви між уроками у вас великі чи малі?

              ДІВЧИНКА: Є великі, є малі.

              УКРАЇНА: А вірші яких поетів ти найбільше любиш?

              ДІВЧИНКА: Дуже люблю вчити вірші Шевченка. Вони так легко запам’ятовуються. 

              УКРАЇНА: А хочеш зустрітися з малим Тарасом Шевченком?

              ДІВЧИНКА: Але ж це неможливо.

              УКРАЇНА: У сні, донечко, все можливе. Тарасику, зайди до нас.

                                                     Заходить Тарас.

              ТАРАС: Добридень. Нене, це ви мене кликали?    

              УКРАЇНА: Так.

              ТАРАС: Нене, благословіть.  (Україна хрестить його).

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а чому ти босий прийшов до нас?

              ТАРАС: Бо в нас одні чоботи на сім’ю, то тато взули, як ішли на панщину.

              ДІВЧИНКА: Тарасику, а ти хотів би навчатись у школі?

              ТАРАС: О, дуже хотів би. Мій дяк мені не дозволяє ні вірші писати, ні малювати, а мені так хочеться… А що це у вас за хата? 

              УКРАЇНА: Це клас. Тут навчаються мої теперішні діти.

              ТАРАС: О, які вони щасливі, що мають можливість учитися. Я щось не бачу ні різки, ні лавки для биття.

                                   (Вбігає розлючений дяк із різкою. Тарас ховається за Україну).

              ДЯК: То де він є? Знову малював? Знову псував папір? Знову свічку мені спалив?

              ДІВЧИНКА: Дядечку, не бийте Тараса. Він здібний учень. Вірші його такі чудові. Він стане великою людиною.

              ДЯК: Та що ти мелеш? Він мій учень, що хочу, те я з ним і роблю.

                         (Шукає Тараса, щоб бити).

              ДЯК: Ох ти ж цяця. Так, ти ж панська, пещена. Он яка причепурена!

                         А моє хлопське, босоноге.

              ДІВЧИНКА: Дядечку, ми вірші цього босоногого в школах вчимо, ми гордимося ним.

              ДЯК: Та що ти мені зуби заговорюєш! Вчи собі його вірші. А я вчитиму його.

                         (Ловить Тараса і виводить його за вухо).

              ДІВЧИНКА: Допоможіть йому чимось! Допоможіть! Допоможіть! Я вас благаю!   

              УКРАЇНА: На жаль, це все в минулому було у Тараса, і я нічого не можу зараз змінити.

              ДІВЧИНКА: Що там моя біологія стосовно життя Тараса.

              УКРАЇНА: Бачиш, донечко, усе пізнається у порівнянні. В усі періоди нинішнього тисячоліття важко жилося моїм дітям. Ваше покоління одне із найщасливіших, бо ви бачите мене вільною, незалежною.

 Покладу „Кобзар” на скатертину

                                           І змахну непрошену сльозу…

                                        Підійди сюди, моя дитино,

                                        Заплети розплетену косу.

                                        Книжка ця – це наша Україна,

  В ній не тільки мова солов’їна, -

   Стогнуть в ній ще дотепер руїни,

                                        Скапуючи кров’ю у росу.

    Ця роса – червоний цвіт калини…

                                        Бережи той цвіт, моя дитино, -

                                        Не зів’яв він у важу годину,

                                        Хай не в’яне і у наші дні.

                                        Цвіт калини завше нагадає

                                        Тому, хто у грудях серце має:

                                        України іншої немає.

                                        Тільки та, що у твоїм вікні…

ВЕДУЧИЙ: Весна… Вона будить у серці щемку радість, тривогу. Розкриваються повіки перших квітів, весняний вітерець грайливо пестить ніжні коси берези і плакучої верби, щасливим співом заливаються птахи.

ВЕДУЧА: Весна – це свято оновлення і відродження природи. Саме вона подарувала світові майбутнього співця краси рідного краю і борця за його кращу долю.

Діти:                                        

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці, --

В хатині бідній він родивсь

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась,

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась.

І Бог почув молитву ту,

І дав душі убогій силу,

І в руки хлопцеві вложив

Співецьку надзвичайну ліру.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

Читці:

                                                                                    I.       Дух волі відкриває храми,

      І лине слава із-за моря.

      Горить Шевченкова зоря,

      Горить яскраво над світами.

                                                                                 II.      Людина він, що над віками

Стоїть, як скеля, як окраса.

Як сіль землі, як правди клич,

Як помсти обоюдний меч,

Як грім покривджених грізний,

Як голос волі громовий!

                                                                             III.      Любити вчімся Україну

Так, як любив її Тарас.

Він клич наш і життя, розмай,

Провісник розуму і долі.

Жадаймо злагоди і волі.

Рятуймо від нещастя край.

                                                                              IV.      Злітає істина з чола

Його високого святого.

Тож кожен день ідім до нього

Звіряти думи і діла.

Не гнувсь, не каявсь кожне мить,

І мав одне – людське обличчя…

Зоря Шевченкова горить,

До Правди й Волі людство кличе.

                 Сцена з козаками

Козак і малий Шевченко

Козак: Дивися, дитино, оце козаки на всій Україні.

                Високі могили, дивися, дитино.

Козаки:

                                                                                          I.      Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами,

Пишалася синами мати,

Синами вольними.

                                     ІІ.  Була колись гетьманщина,

                                  Та вже не вернеться,

                                            Було колись – панували,

Та більше не будем.

Тієї слави козацької

Повік не забудем!

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,

Ніхто її не рятує,

Козачество гине.

Нема Січі, очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи.

Мов за дітьми плаче,

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім,

На тім степу крізь могили

Стоять та сумують,

Питають у буйного:

«Де наші панують?»

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Верніться! Дивітеся –

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла…

Верніться!

«Не вернуться! –

Заграло, сказало

Синє море. – Не вернуться,

Навіки пропало?»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють країну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче.

 Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тільки ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як господа слово.

Козацька пісня або марш 

   

ВЕДУЧИЙ: Напутнє слово лицарів жаданої волі – славних козаків – пройняло душу малого хлопчика. І виріс він. І став пророком, провісником.

ВЕДУЧА: Україна… Це найсвітліший і, водночас, найдраматичніший образ       у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Шевченкова Україна – це струнка, широкопола, із засинілою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами земля, це і вбога сирота безталанна, стоптана ляхами, обідрана москалями.

ВЕДУЧИЙ: Кожна поезія Шевченка – палкі і щирі синівські ппочування до неньки-землі, співчуття, тривога і біль за її долю. Від самого малечку до останніх днів своїх поет проніс цю любов крізь колючі терни. Із сорока семи років страдницького життя 30 років він бачив лише чужу землю, чув чужу мову, 10 із них – це заслання із забороною писати й малювати, 13 років – під строгим наглядом жандармів.

Шевченко:                    

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось,

Хоть на чужому, та на полі…

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.

(Барабанний дріб)

Представитель царской власти:

Именем закона дано 30 мая 1847 года по высочайше утвержденному решению – постановлено…

                   

Шевченко:

…Муко! Муко?

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Представитель царской власти:

          Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым…

  

Шевченко:

О царю поганий!

Представитель царской власти:

...в Оренбургский отдельный корпус…

Шевченко:

Царю проклятий, лукавий!

Представитель царской власти:

...с правом вислуги, поручив начальству иметь строжайшое наблюдение...

Шевченко:

Аспиде неситий!

Представитель царской власти:

...Дабы от него, ни под каким видом, не могло виходить возмутительних починений.

Шевченко:

Людоїде, змію?

Представитель царской власти:

…Под строжайший надзор…

 Шевченко:

Веселися, лютий кате!

Представитель царской власти:

…и с запрещением писать…

Шевченко:

Проклятий!

Представитель царской власти:

…и рисовать.

Шевченко:

Проклятий!

Ведучі:

1.     І там далеко, за Уралом, лише в думках, у снах, в образах Дніпра, зорі вечірньої, калини, тополі, садка вишневого, біленької хати линула до нього ненька Україна. Цей спогад був таким милим і водночас таким гірким.

2.                                                                  Поет співав в пустелі Кос-Аралу

                            У казематах батюшки царя.

                            Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

                            Щоб заглушити пісню Кобзаря.

                            А пісня наростала у засланні,

                            А пісня грати розбивала вщент.

1.     І народжувалися вірші, лягали на папір, розганяли тугу, звеселяли душу.

Шевченко:

  Та не для людей, тієї слави,

       Мережані та кучеряві

       Оці вірші віршую я.

       Для себе, братія моя!

       Мені легшає в неволі,

       Як я їх складаю.

       З-за Дніпра мов далекого

       Слова прилітають

       І стеляться на папері,

       Плачучи, сміючись,

       Мов ті діти, і радують

       Одиноку душу убогую.

   Пісня    «Зоре  моя вечірняя»  

Ведуча: Важке і стражденне життя вділила доля Шевченку. Але серед    похмурих безрадісних днів промінчиком сонця була для нього Оксана – найщиріша подруга з ранніх років. Це було перше, нічим не заплямоване кохання, Беатріче нашого поета.

Ведучий: Створюючи «Гайдамаки» автор своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня – подруга. Його Ярема – …сирота багатий, Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать.

Сценка: Ярема з Оксаною.

 Ярема: Серце!

Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!

                 Оксана:  Сідай же й ти коло мене.         

                   Ярема: Серце моє, зоре моя.

Де це ти зоріла?

                

                  Оксана: Я сьогодні забарилась:

                                  Батько занедужав,

                                  Коло його все поралась…

              

                    Ярема: А мене й байдуже?

                  Оксана: Який-бо ти, єй же Богу?

                   

                    Ярема: Не плач, серце, я жартую.

       

                  Оксана: Жарти!

                    Ярема: Бач, Оксано, я жартую,

                                  А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на  мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночі в Чигирині

Свячений достану.

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу.

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву, –

На дзиґлику, як гетьманщину,

Та й дивитись буду.

Поки не вмру, дивитимусь.

                  Оксана: А може й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами.

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!

                   Ярема: Хіба краща є за тебе?

                  Оксана: Може й є – не знаю.

                    Ярема: Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!

                  Оксана: Що се ти говориш?

Схаменися!

                    Ярема: Правду, рибко!

ВЕДУЧА: Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

У купочці, як золото

І долю добуде.

ВЕДУЧИЙ: І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу 

                       за далеким і вже безповоротним.

Шевченко: Таким і я колись-то був.

                      Минуло, дівчата.

                      Минулося, розійшлося,

                      І сліду не стало.

Україна:     Ти не одинокий, є з ким в світі жить.

      У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

      Козацтво гуляє, байрак гомонить;

      У твоїй хатині синє море грає,

      Могила сумує, тополя шумить.

      Тихесенько Гриця дівчина співає.

      Ти не одинокий, є з ким вік прожить.

Шевченко: А ти, моя Україно,

                     Безталанна вдово?

                     Я до тебе літатиму з хмари на розмову,

                     На розмову тиху-сумну, на раду з тобою;

Пісня «Думи мої»

Виходять читці (+ всі учасники)

Піднявсь поет над простором і часом,

                                   Бо є той дух, який він розбудив.

Бо у сім’ї великій, святості й любові.

                                   Народ є, що пророка народив.

                                                  То не хвилі котить вітер,

                                   Не розбурхались моря –

                                   То шумить по всьому світу

Славне ім’я Кобзаря.

Ой Кобзарю наш, Тарасе,

Наша слава світова,

Це ж душа твоя щоразу

В пісні-думі ожива.

За народ стояв горою.

Піднімав могутній дух, –

Дух, що тіло рве до бою, –

Закликав спалить обух.

Ой кобзарю наш великий,

Вікопомний наш Тарас.

Славен, славен будь навіки,

Ти живим дійшов до нас!

Читці:

             Ти був як полум’я. Твої рядки –

Дзвінкі і небезпечні, неначе криця.

Переживуть і жито, і пшеницю,

І хліб, і сіль, і війни, і віки.                           

        Ти був як полум’я. Твої слова –

Легкі, як небо, сині, наче квіти,

Що ними тільки правду говорив, –

Ти в наші душі спраглі наливав.

Умер поет, і струни голосні

Порвалися, замовкнули навік.

Ми стали сиротами, і, сумні,

Ми понесли у серці жаль великий.

Але чи справді вмер він? Ні, не вмер?

Поет живе в серцях свого народу!

Його душа в святих його словах

Одбилася акордами смутними,

Вона живе і в тих благих сльозах,

Що над його піснями пролили ми,

Вона живе, витає поміж нас

Надією на щастя, на свободу:

Любить народ навчає кожний час, –

Поет живе в серцях свого народу.

Поет живе! Ми слухаєм його:

Ми чуєм заповіт його священний –

Учитися, кохати край стражденний

І не цуратись рідного, свого.

І всі ми, скільки є, в душі своїй

Клялись тих дум не зраджувати зроду,

І справдимо ми заповіт святий, –

Поет живе в серцях свого народу!

                      «Заповіт»

Його життя – вічне. Йому немає забуття. Хай будуть вони добрими, всі прийдешні роки безсмертя Шевченка, всі сходинки і поверхи його невгасимої слави.

Спи спокійно, поет! Україна твоя

Вже розправила крила орлині,

Так, як мріяв колись ти в жагучих піснях

На засланні, в тяжкій самотині.

Спи спокійно, поет. Образ огненний твій

Не зітерти ні бурі, ні часу.

В Українській сім’ї, славній, вольній, навій,

Ми тебе не забули, Тарасе!

(Пісня «Іду до Тараса»).